Стежками літературної Кіровоградщини…
Так уже склалося третій рік поспіль, що вчителі української мови та літератури восени виїжджають пізнати літературні стежки України. Прагнуть найперше побачити те, що складає гордість нашої країни, що приносить їй світову славу. Цього року до них долучилися вчителі художньої культури, історії, іноземної мови. Екскурсію організовано в рамках заходів щодо відзначення 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Тому не випадково тема екскурсії - «Шевченко і театр».
Холодна осіння днина 19 жовтня не завадила побувати у «безцінній перлині Кіровоградщини» – музеї-заповіднику «Хутір Надія», музеї – садибі М. Кропивницького у Кіровограді та відвідати драматичний театр.
Ніхто не залишився байдужим після зустрічі з чарівним куточком, кимось колись названим «зеленою оазою серед розлогого українського степу» - «Хутір Надія» – батьківщиною Івана Карпенка-Карого, чия драматична творчість вважається найвищим досягненням нашого класичного театру, театру корифеїв… В історію національного театру він увійшов як талановитий актор, батько української комедії та української трагедії, митець, велич творчого доробку якого досі викликає щире подивування. Як актор, Іван Карпенко-Карий віртуозно зіграв роль Назара Стодолі з драми Тараса Шевченка «Назар Стодоля» та головних персонажів з власних творів
Нас зустрічала на хуторі продовжувач роду Тобілевичів – Валентина Тобілевич, науковий співробітник заповідника-музею, дружина правнука І. Карпенка-Карого, яка уже 48 років опікується збереженням цієї культурної спадщини.
Ніби живих бережуть працівники музею столітні велетні дуби Корифеїв, посаджені на пам'ять. І, що цікаво, кожен із них має своє ймення. Увагу привертає і «татова криниця», і збережена до наших днів «батькова хата».
У будинку, зведеному І. Карпенком-Карим, – чимало речей, які пам’ятають господаря цього дому: робочий стіл, фортепіано, скриня, шафи, які передають живий дух й атмосферу епохи Тобілевичів.
А ще вразила розповідь Валентини Тобілевич про драматурга і театрального діяча, власне не лише про нього, а й про численні перехрестя його долі з десятками визначних постатей нашої країни. Після екскурсії в меморіальному будинку ніхто не поспішав покинути хутір. Захотілося ще раз пройтися заповідними стежками «Надії», адже ними ходили Іван Тобілевич, Микола Садовський, Марія Тобілевич і Марія Заньковецька, Панас Саксаганський і Марко Кропивницький, Михайло Старицький… Саме вони є видатними корифеями українського театру. А псевдонім І.Карпенко–Карий узяв собі від імені головного героя п’єси «Назар Стодоля» - Гната Карого.
Після «Хутора Надії» нас не менш гостинно зустрічали в музеї-садибі М.Л.Кропивницького. Ця садиба стала органічним продовженням почутого від Валентини Тобілевич. Ті ж імена, схожі події… Переходячи із однієї зали до іншої, ми відчували присутність самих мешканців садиби. А головне – відчули, як Кропивницький створював свої унікальні сценічні образи, віддавши улюбленій справі сорок років свого життя.
На кінець подорожі ми мали змогу відвідати Кіровоградський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. М. Л.Кропивницького та переглянути шедевр української драматургії, який в усі часи мав і матиме успіх. Це комедія Г. Квітки–Основ’яненка «Сватання на Гончарівці», яка живе і до цього часу не сходить зі сцен театрів. Ця чарівна, весела і неординарна, одна з найдосконаліших комедій української класики, що виявляється у глибокій народності, іскрометному гуморі (а гумору занадто не буває), яскравих колоритних персонажах, написаних «з натури», спонукала переживати разом із героями, сміятися… А головне – ще раз доторкнутися до багатющої скарбниці свого народу.
Як добре, що на нашій українській землі є місця, відвідавши які, стаєш і сам чистішим серцем і душею, своїми помислами і мріями.
