Інклюзивне життя
"Не підходь до нього, хлопчик хворий, не треба" — шепоче мама п'ятирічному синові. Син побачив у руках свого однолітка яскравий жовтий екскаватор і прагне якнайшвидше налагодити дружній контакт, тим паче, що той, інший хлопчик, привітно усміхається. Але мама проти. Вона не розбирається в особливостях поведінки дітей із синдромом Дауна, не має досвіду спілкування з людьми з обмеженими можливостями і воліє, щоб її син грався з "нормальними" дітками — так простіше й надійніше. Тому вона забере свою дитину з майданчика, на якому часто буває цей особливий хлопчик, а, побачивши людей на інвалідному візку, казатиме: "Не витріщайся, це неввічливо". Результат такої поведінки відомий: зі світогляду її сина зникнуть ті, хто не вписується в так звану "норму".
Чого очі не бачать, того серцю не жаль.
Відсторонене ставлення дорослих українців до співгромадян з особливими потребами багато в чому визначила радянська дійсність. Людей з фізичними чи психічними вадами практично неможливо було зустріти на вулицях — їх закривали або у спецінтернатах, будинках інвалідів, або вдома, бо громадський простір, та й життя загалом, були пристосовані лише для молодих і фізично здорових. Утім, і сьогодні, попри прогресивні зміни у прописуванні прав інвалідів, людина на візку в тролейбусі, касир з порушенням координації в супермаркеті, дитина із затримкою розвитку в танцювальному гуртку багатьом видаються чимось дивним, незвичним і, можливо, навіть неприємним.
Побачити, як нормально співіснують усі громадяни незалежно від діагнозів, можна хіба що за кордоном, де ті, хто у нас навіть з дому не вийшов би, вчаться, працюють, займаються спортом, ходять у магазини і розважаються. Там наші співвітчизники, котрі в себе на Батьківщині відходили подалі від "не таких" людей, потихеньку вчаться не витріщатися, а дивитися в очі, не тікати, а питати, чи не потрібна допомога, не жаліти, а підтримувати. В законодавчому плані, на щастя, Україна досить активно запозичує зарубіжний досвід інтеграції людей з особливими потребами, а от роботи із суспільною думкою бракує катастрофічно. І в результаті ситуація, коли в садочку чи школі, на майданчику чи в гуртку з'являється дитина з певними особливостями, викликає у батьків звичайних дітей дивні, неприємні і часом огидні реакції, перша з яких — чого це моя дитина має бути поруч із цим (образливе слово вставте самі), для них же є спеціальні школи/заклади/зони!
А й справді, навіщо розвинені суспільства активно впроваджують ідею інклюзії? Для дітей з порівняно нетяжкими вадами розумового й фізичного розвитку користь від перебування серед однолітків очевидна. Спілкуючись зі здоровими дітьми, спостерігаючи за ними, вони набагато швидше опановують нові вміння і навички, переймають необхідні для виживання в суспільстві знання і моделі поведінки. Саме тому батьки стараються записати їх до "звичайних" садочків, шкіл і гуртків, шукають тьюторів і однодумців серед вихователів і вчителів, попри те що дитячі колективи багато хто вважає жорстокими. Але користь від такого співіснування не обмежується лише проривами в розвитку дітей з діагнозами. Їхні здорові однолітки також отримують дещо дуже цінне — так вони вчаться бути гуманними й толерантними, розуміти людську унікальність і сумнівність поняття "норма". Коли нас до цього закликають — це одне, коли ж ці риси виховуються самим життям, вони закарбовуються набагато глибше.
Спілкування з особливими дітьми розширює уявлення про різноманітність світу, вчить умінню допомагати, виховує відчуття справедливості й такту. Якщо дорослі зможуть пояснити особливості, потреби й можливості дітей з інвалідністю, допоможуть налагодити приязні стосунки, своїм прикладом покажуть підтримку і розуміння — це може стати одним з найефективніших уроків людяності, яких часто бракує у шкільній програмі.
Роби, як я.
Роль дорослих у формуванні дитячого ставлення до людей з особливими потребами, яке років за 20 перетвориться на суспільну думку, складно переоцінити. Зазвичай діти спокійно сприймають людей з обмеженими можливостями і вбудовують їх у свою картину світу. Якщо вони відчувають страх, то це, швидше за все, переживання когось із близьких і значимих дорослих. Тож перш ніж непокоїтися через те, що ваша дитина буде гратися чи вчитися поруч з інвалідом, зверніть увагу на власне ставлення до них. Спілкуючись з особливими людьми, ми можемо відчувати тривогу, страх і навіть вину, і це цілком природно, бо ми нічого не знаємо про стан інваліда, про те, як поводитися з ним і чого від нього чекати. Найкращі ліки від такої тривоги — поінформованість, найкращий спосіб упоратися зі своїми почуттями — прийняти їх і допомогти, відповісти вчинком.
В ідеальній ситуації поруч з особливою дитиною завжди є компетентні дорослі — батьки чи асистенти-тьютори, котрі не лише допомагають їй долати щоденні проблеми і перешкоди, а й дбають про те, щоб інші діти правильно сприймали свого незвичного товариша. Утім, у реальності ці помічники, виховані українською освітньою системою, деколи недостатньо добре розбираються в особливостях своїх підопічних.
Відтак перше, що треба зробити, коли оточення вашої дитини поповнилось однолітком з особливими потребами, — побільше дізнайтесь про стан і можливості дитини. Скористайтесь інтернетом, поговоріть з батьками дитини — вони більше за будь-кого зацікавлені в тому, щоб її прийняли в колектив, і охоче поділяться інформацію. Зверніть увагу на власну реакцію на особливу дитину, не підкреслюйте зайвий раз її відмінності. Не обов'язково бути надміру ласкавими чи послужливими, просто помітьте нову дитину, як помічаєте будь-якого іншого малюка на майданчику чи однокласника своїх дітей.
Окрему увагу приділіть мові — не називайте особливих дітей образливими словами навіть у розмовах у колі своєї сім'ї. Уникайте слів "інвалід", "сліпий", "глухий", "даун", "неповноцінний", замініть їх евфемізмами: дитина з особливими можливостями чи потребами, з певним синдромом чи розладом, з інвалідністю тощо. Якщо виявлятимете повагу до таких людей на всіх рівнях, таке ставлення стане нормою і для вашої дитини.
Правила гри
Які ж конкретні поради допоможуть вашій дитині прийняти нового товариша до свого кола спілкування, а йому — знайти своє місце в суспільстві, яке поки ще не звикло до людей з особливими потребами?
1. Постарайтесь не дивитися надто довго на особливих дітей, навіть якщо вам цікаво за ними спостерігати. Проте й не відводьте очей, коли вашу увагу помітили, бо однаково неприємно почуватися як екзотичною цікавинкою, так і невидимкою. Погляд і щира усмішка — ось найкраще започаткування дружби незалежно від стану здоров'я.
2. Запрошуйте таких дітей до своїх ігор, бо самі вони часто соромляться або просто бояться чергової відмови. Водночас пам'ятайте, що вони не завжди можуть так само швидко бігати й стрибати, трохи довше за інших думають над своїм ходом у грі. Але з вашою допомогою вони можуть швидко опанувати нові рухи й ідеї, а якщо це не вдається, постарайтесь знайти якусь нову гру, доступну й цікаву для всіх.
3. Запитуйте, чи потрібна допомога. Бо навіть якщо вам здається, що ваш товариш не зможе сам підняти олівець чи з'їхати на візку надто крутим пандусом, цілком можливо, що саме зараз він вчиться це робити і понад усе хоче впоратися самотужки. Хіба ви навчилися б зав'язувати шнурки, якби за вас завжди це робив хтось інший?
4. Не жалійте — співчувайте і підтримуйте. Жалість передбачає гучні слова і відсутність реальної допомоги. Найкращим подарунком для особливих дітей буде ваше ставлення до них як до рівних.
Звичайно ж, у кожному окремому випадку враховуйте особливості конкретної людини. Не зліться, якщо дитина з аутичним розладом не реагує на вас, адже їй насправді складно налагодити контакт з іншими. Замість кричати товаришці по грі з порушенням слуху, треба стати так, щоб вона вас побачила і прочитала слова по губах. Вчіть дітей звертатись по допомогу до дорослих, якщо вони не розуміють, що відбувається з їх другом чи однокласником — можливо, його стан загострився і йому потрібна допомога лікарів.
У будь-якому разі спілкування з особливою дитиною має відбуватися через пізнання, розуміння, за вашої щирої підтримки. До цього доведеться докласти зусиль — і батькам тієї дитини, і вам, і вашим дітям, але результат вартий такої роботи: одна щаслива людина, що отримала своє місце в цьому світі, її щаслива родина, яка більше не боїться самотності свого особливого члена, і трохи краще суспільство, в якому вже не так страшно опинитися навіть з дуже нерадісним діагнозом — хіба не про такий світ ми мріємо?